Втишітеся! То тому[1] йтіть!
Лишіть йохо! Не похупляйте
Мене! Як твір[2] пітпалите,
То сакричать усі лиш те:
Комісар так касав! Ви тпайте
Лиш те, щоп він с села не втік,
А я йохо вісьму як свохо!
О, не ропіть міні ше тохо!
Ітіть то тома[3] і нічохо
О тім нікому не кашіть!“
Поміркувались ми. Нехай
І так! Така вже панська доля,
Що й ворог обстає за ним.
„Ну, а що ж, пане, наша воля?“
„Ви ше не вірите?“
„Один
Бог бачить, як би раді вірить,
Та так багато вже карались
За ню, так часто помилялись,
Що хочем попереду змірить“.
„О, пітна[4] кльопа! Пітний край!“
Зідхнув комісар, звівши очі. —
„Так мнохо піт[5] саснав і лих,
Шо й вірити в топро не хоче!
Як так, пішліть ви верхових
То старости йохо спитати,
Чи я прехав в такій причині!
Та впрочім сам ваш пан вітнині
