Мішалися у всіх серцях;
Всі очі хлопські остовпілі
Уперлись в пана. Він стояв
Понурившись, мов почував,
Що і його ткнув палець Божий.
Але ні жоден крик ворожий,
Ні згірдний сміх, ані проклін
З юрби не вийшов. Що вже кпити,
Клясти і зв'язаного бити,
Коли й без нас побитий він?
Мовчали ми, та не мовчав
Комісар; ноги ще боліли
Так, що аж зуби він зціпляв,
І було видно, що бажав
Чим можна пану допекти;
Він, очевидно, лиш в тій цілі
Казав його пішком вести
Через село, ще й гайдукові
Дав позад нього шнур нести.
Тепер до пана він промовив:
„Herr Schlachziz! Видиш, кльопа ті,
Шо ти ввашав са хутопину,
Вони чесніші, ніш такі
Як ти! Вони в тяшку хвилину
Не хочуть кпити і клясти,
Вони топі твою провину
Прощають — вичу[1] то по них!
Ей, кльопа, кльопа, топра кльопа!..
Та я, пань-цєю[2], не с таких!
Я вше як слий, то чиста сльопа!
Кеп[3] той, пань-цєю, хто тає
