Пільш, ніш сам має, і хто хоче
Ропитись ліпшим, ніш сам є!
А хто мені сропив шо сле,
То хай ше ані в тні, ні в ночі
Мені то рук не попатає,
По товхо їх попам'ятає!“
Тут пан, мов в кліті звір, метнувся,
Підвів лице і озирнувся,
І на комісара з такою
Ненавистю глядів страшною,
Що той аж зблід.
„Гієно! Кате!
Погане, швабське плем'я кляте!
Чи ще тобі не всох язик?
Чи мало ще моєї муки,
Моєї жінки сліз, розпуки?
Чи той її болющий крик,
Як розставалася зо мною,
Іще тебе не вдоволив?
Ти пхнув її, в грязь повалив.
Сміття! Та ж ти її одної
Сльози не стоїш! Звірю лютий!
І ще бунтуєш тих звірів,
Щоб рвали, дерли нас навпів!
Вона ж слаба, а я — закутий!
Та ні, Бог ласкав! Ще та проба,
Мов хмара чорная, мине!
Веди до старости мене!
Сильніший Бог, ніж швабська злоба!“
„Га, га, Herr Schlachziz!“ — реготав
Комісар. — „Ти побожним став?
Sehr schön![1] А віт[2] коли ш то, прошу?
