Покої і стайні, в стайнях
Реве худоба, пити просить,
А службу лихо блудом носить,
Лиш шепти чути по кутах.
Плуги та борони у шлеях
Серед обори ще стоять,
Як перед тижнем ми сами їх
Покидали. У кухні сплять
Лакеї, хоч уже полудень;
Не топлено в печі, сміття
Валяєсь, стук, неначе в будень,
З покою чуть… Пройшли ми стиха, —
Аж там візник і візничиха
Якимось куснем долота
Й сокирою, що сили мають,
Шкатулу панськую лупають.
Уздрівши нас, задеревіли,
Все вергли і тікать хотіли,
Та не було куди тікать.
„Ну, ну, — війт каже, — не трудіться,
Куди вам бігти? Задержіться!
Де пані?“
„Та оттут лежать“.
Візник вказав на двері спальні;
З них, ледве чуть, болющі, жальні
Неслися зойки. Серце в нас
Замерло. Боже милий, правий!
Ще вчора стільки блиску, слави
І гордости й пишноти враз —
А нині от що! Боковими
Дверима в спальню ту війшли ми,
То пані зразу й не могла
Побачить нас. Вона лежала
На ліжку й тихо лиш стогнала,
Бліда, аж синяя була.
