І лазуровий звід йому
Являло, мучило й дразнило,
Гадючим мов жалом жалило…
І сам серед чотирьох стін
Ходив, мов звір у клітці бився,
То кляв, то Богові молився,
То всею груддю кашляв він.
Мій Боже милий, що з ним сталось!
За тих от кільканадцять днів
І половини не осталось
З давнього пана. Помарнів,
Насовивсь, бігає очима
Довкола, весь їх блиск погас,
Чоло глибокая морщина
Розбороздила, раз-у-раз
Покашлює і навіть кров'ю
Плює. „Це він, як перший час
Сюди прийшов — оповідали
Тюремні ключники мені, —
То ніби свому безголов'ю
Сам вірить не хотів. А далі
Як схопився, то по стіні
Трохи не дерся, та кричав,
Все вколо себе бив, ламав,
І товк о двері головою,
І арештантською їдою
Нам всім на голови шпурляв.
Три дні не їв, не спав три ночі,
І все до старости просився,
А староста і чуть не хоче
Про нього: саме виносився
До Львова. Присмирнів потому
Наш пан, і їсти вже почав,
Лиш довго по ночах не спав
