Усюди сум однакий, самота
Однака і однаке горе люте!
Минувся ліс. Хрустить пісок пустині
Під поступом важким. Там шакал виє
В розсілині, орел у небі крикне,
Сверщик самітній між піском цвіркоче,
А там тиша довкола, мов в могилі.
Не раз серед тиші тієї раптом
Туман піску, мов велетень, здіймесь
Сивавим стовпом аж під саме небо,
І, крутячись, по ровені пройдесь
Мов цар — і враз простреться знов на землю,
Мов привид щезне.
Сонця віз вогнистий
Хилився вже додолу. Без хмаринки
Все небо жевріло, немов казан,
В котрий води забув налить хазяїн.
А в тім ген-ген на сукрайку самім,
Де неба звід з пустинею зливався,
Обоє пурпуром ярким облиті
Під захід сонця, — видвиглося щось
Високе, рівне, мов хрусталь блискуче.
Чи то ріка, що льодом вся замерзла,
Могучою рукою сторцом там
Поставлена поперек краєвиду?
Чи може то гра світла, жарт пустині,
Що фантастичним видом вдаль манить?
Похиле сонце золотом ярким
Обсипало горішній край стіни,
Її зубчасті виступи і башти,
Що мов ігли тонуть в лазурі неба.
А вниз, мов пурпуровий водоспад,
Спадав вечірній сутінок і звільна
Тонув у темряві, що низ встеляла.
І був цей вид для мандрівця німого
