Упав, аж вістря вилізло плечима,
А руки судорожно в землю врились
І задубіли так.
„Гура! Дід Лемех!“ —
Хлоп'ята крикнули, та Лемех тільки
Махнув рукою. Він, мов труп, стояв
Блідий, недвижний, лук і стріли впали
На землю.
„Що вам, що вам, діду Лемех?“
Защебетали діти, але дід
Ледве промовив стиха: „Що сказав
Отой дикун?“
„Сказав, що він є Каїн,
Ваш прадід“.
„Каїн? То не може бути!
Мій прадід Каїн! Діти! Це ж було б
Страшне нещастя, як була б це правда!
Глядіть лиш, де він, що з ним?“
„Він упав
Отам близь кедра і лежить спокійно“.
„Ходім до нього! Може він живий!
О, Боже, хорони мене від того лиха,
Щоб Каїнову кров я мав пролити!“
І спотикаючись, тремтячи весь,
Дід Лемех рушив, а за ним юрбою
Ішли хлоп'ята. Хоч сліпий, він прямо
Ішов туди, куди пустив стрілу.
Аж поки не спіткнувся і не впав
На трупа Каїна.
„Це він! Це він!“ —
Мов божевільний скрикнув Лемех. — „Діти,
Пропали ми, пропав увесь наш рід
На віки вічні! Каїн смерть прийняв
Із моїх рук! Біжіть, зовіть батьків,
Зовіть усіх сюди!“
