І поки діти
Побігли по батьків, дід Лемех сів
При трупі, й доторкаючись рукою
Лиця його й прострілених грудей,
Завів, мов над колискою дитини,
Тремтячим голосом старезну пісню:
„Слухай Цілля, слухай Ада,
Дому мойого відрада,
Каже Божий глас:
Хто над Лемехом глумиться,
На нім Лемех буде мститься
За раз — сім раз.
А хто Каїнів убивця,
То на тім сам Бог помститься
Сімдесят сім раз“.
Раз-по-раз, мов безумний, він співав
Цю пісню. Вже зійшлось усе село
На вість тривожну. Всі широким кругом
І трупа і убийцю обступили.
Вкінці немов прокинувся дід Лемех
І, голову підвівши, наче сонний
Промовив: „Що, чи є тут хто при мні?“
„Ми всі тут, діду!“ — загула громада.
„Так плачте, діти! Це наш предок Каїн,
Проклятий Богом за убивство брата,
І семикрат проклятий ще за те,
Що наблизивсь до нашої оселі
І смерть прийняв із моїх рук! Та смерть
На нас прокляття Боже навела
І помсту на дітей і внуків ваших.
То ж плачте, діти! Плачте над собою!
А цього трупа, це прокляте тіло,
Не доторкаючись, похороніть,
Щоб світу Божого він не поганив,
Щоби на нього сонце не гляділо,
Щоб звір, його наївшись, не сказився,
