„Не плач, моя голубко сизокрила,
Моє ти сонце, квіте мій рожевий!
Це Божа воля, обов'язку сила,
Що нас нараз із висоти спихає
В глибоку пропасть. Власть, багатство, слава,
Все те, що досі окружало нас,
Всміхалось нам, пестило нас, кохана,
Все те лиш сном було. Пресвітлий Індра
Шле свойого слугу, щоб нас збудив.
Не плач же, серце! Не в тім блиску й славі,
Не в власті царській, шатах і палатах
Лежало щастя наше, а в любові.
Взаїмній, щирій, в нашому дитяті.
Цих скарбів нам ніхто не відібрав
І відібрать не може. Так вспокійся ж!
Важкая проба жде нас, та її
Знесімо мужньо, з супокійним серцем,
Щоб не загибеллю було для нас
Це лихо, а заслуги джерелом!“
Так потішав дружину Гарісчандра,
Коли під ніч, беззахисний і голий,
Погрозою брахманського прокляття
Прогонений, з палат і з міста свого
В далеку йшов непевную дорогу.
Обтерла очі Сайвія прекрасна
І, взявши хлопчика за руку, боса,
Ледве одіта, мовчки тихо йшла
За мужем.
Город весь заворушився.
Айодії міщани як уздріли,
Що цар їх геть іде, немов невільник,
Юрбою вийшли всі за ним і стали
