Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/198

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Та голод, спрага й безконечне горе
Із неї виссали всі сили. З тихим зойком
Вона край мужа свого в порох впала,
Мов нежива. А біднеє дитя,
Побачивши, що батько й мати так
Лежать, посинівши, не ворухнуться, —
Заплакало і ходячи довкола,
Слабими рученятами хапалось
Збудити їх і двигнути з землі.

 
IX
 

На крик дитини старець Вісвамітра
Явився знов, і бачучи царя
Зомлілого, холодною водою
Його побризкав і його дружину.
Прокинувсь із омління Гарісчандра
Та, бачучи вірителя грізного,
Знов обімлів. Озлився Вісвамітра,
І копнувши його ногою, крикнув:

Вісвамітра.

Вставай, вставай, о царю Гарісчандро!
Вже сонце геть схилилося з полудня!
Вже недалеко вечір! У кого
Є на сумлінню довг, той спать не може.
Вставай і думай, як довгу позбутись!
„Лиш правдою це ясне сонце сяє,
На правді твердо ця земля стоїть;
Правдиве слово вік-віків триває,
На правді утвердилось небо й світ.
Сто тисяч жертв із коней і волів
Клади в один бік на вагу посполу,
А в другий бік лиш змисл правдивих слів,
То правда перетягне все додолу“.