К собі кличе, щастя прирікає,
Що не змилить, не мине ніколи.
А як пан мій любий через мене
Віднайде здоров'я, то чи ж можна
Мій рівнять короткий біль хвилевий
З тим добром, яке він всій країні
Довгі літа ще творити зможе?
І чи ж вас я лишу сиротами,
Як його придбаю вам за сина?
О, подумайте, мої рідненькі:
Як себе я не віддам для нього,
Швидко в гріб вжене його та болість,
Швидко інший пан у нас настане,
А яка тоді чека нас доля?“
Мов ножем, порізали по серці
Ті слова старих вітця і неньку.
Страх пройняв їх; бо їм так здалося,
Що якась таємна, владна сила
З уст дитини їх проговорила.
І не сміли довше спротивлятись.
„Дух святий мабуть говорить з неї,
Як із уст святого Миколая“. —
Мовили старі одно до 'дного, —
„Хай же ж буде, як сама бажає.“
Врадувалась цим словам дівчина
І весело світу дожидала,
Та ридали важко батько й мати,
Сидячи безсонні на постелі,
Хлипали старі неначе діти,
Руки дряхлії слізьми мочили,
Світу ждали, Господа просили,
Щоб цю ніч ще продовжив роками.
От така то боротьба важкая
