Та, всміхнувшись, мовила дівчина:
„Спасибі вам, пане мій люб'язний,
Що ви щиро правду всю сказали,
Що мене за смерть ось тут чекає.
Я за це скажу вам цілу правду.
Признаюсь, що я тепер боюся,
Щоб не попсувалось наше діло,
А боюсь я вашої тривоги.
Задрижить мабуть рука вам, пане,
Не спіймати вам мого серця,
Не порвати жил у моїх грудях!
Бо все те, що ви мені сказали,
Скорше личить бабі, ніж мужчині.
Сміло, пане! Сміло ріжте, крайте,
Я, дівчина, все стерплю, без жаху!
Не на те ж я аж сюди прибула,
Щоб в останній хвилі відступати.
Та й чи довго потриває мука?
І не день і навіть не годину!
А за це мій пан здоровий стане,
Я ж на вічнеє життя заслужу.“
Остовпів із диву доктор сивий.
Смілости, рішучости такої
Не стрічав ніколи у дівчини.
„Га, — сказав — як так, хай так і буде!“
І повів її він до світлиці,
Де ждав Генріх на кінець розмови.
Живо к доктору звернувся хорий
І тужливо скрикнув: „Ну, що ж, доктор,
Чи ще буду я живий, здоровий?“
Супокійно відмовляє доктор:
„Що ж, дівчина ця, то справді чудо.
Не вжахнулась всіх страховищ смерти
