В світі, — так йому щось серце стисло,
Мов кліщами. Ця чудова квітка
За годину серед мук загине!
Та не дав цього пізнать по собі,
Але строго далі їй говорить:
„Вилізь тут на стіл цей і прострися!“
Радісно простерлася дівчина.
Він ременями їй руки й ноги
Причепив до кільців металевих,
Прикрутив ще й клямрами в суставах.
А потому ніж узяв у руки.
Ніж широкий був, блищав зловіще,
Та його потрібувавши пальцем,
Бачив доктор, що він притупився.
От узяв він камінь мармуровий
І почав, не кваплючись, помалу
Ніж гострити, по робітні хо́дя.
Гострить, гострить, пальцем потрібуе,
Буркне: „Ще не гостре!“ й гострить далі.
Бідний Генріх сам лишився в залі,
Сам лишився ждать кінця і ліку.
Зразу силувавсь ніщо не думать,
Потім рад був думать про здоров'я,
Про нове життя й нові утіхи.
Та мішались в голові ті думи.
Те страшне, що мало за хвилину
Статись тут близенько, за стіною,
Наче змора налягло на душу.
І до свого серця мовив Генріх:
„Серце ти моє, зболіле, бідне,
Будь тепер на хвилю кам'янеє!
Лиш хвилину, потім все минеться!“
Але серце мучилось, боліло,
І йому спокою не давало.
