Защеміло в Юліяни серце,
Закрутились ув очицях сльози:
Та здавила лютий біль у собі
І спокійно бегові сказала:
„Гостю милий, пережди цю днину,
Хай цю справу добре обміркую.
Бо важке, як камінь, твоє слово,
Як полинь гірке для серця мого.
Завтра рано дам тобі я знати,
Чого маєш ти від мене ждати.“
Юліяна цілу ніч не спала.
Сльози ронить, ревне Бога молить:
„Боже милий, дай мені пораду,
Що чинити, щоб не поблудити?
Це ж я в темнім борі заблудила:
Відси пропасть, а відти безодня.
Шлюб зламити — мужа слобонити?
Мужа втратить — зберегти присягу?“
Аж над раном добре нагадала,
Галанбегу карту написала;
„Гостю милий, не дай того Боже,
Щоб сповнила я твоє бажання,
Осквернила мого мужа ложе
І зломила те, що шлюбувала!
Як я вірно додержу присяги,
То сам Бог на мене ласкав буде,
Мого мужа виведе з неволі.
А як нині присягу зламаю,
То себе згублю і мужа свого.“
Це списала, зараз відіслала,
А сама щось інше нагадала.
Роздобула все чернече вбрання,
Взяла свої гуслі чарівнії,
