Звесели ти його душу грою —
Певне того не будеш жаліти.“
Не перечить черчик подорожній,
Їде з бегом до Османа паші.
Як до міста полем доїжджали,
То побачив черчик подорожній
Бідних бранців при роботі в ярмах,
А між ними й Олександра свого.
У ярмі він аж дугою гнеться,
Звисли руки від тяжкої муки,
Почорніло личенько рум'яне,
Лиш сорочка все на ньому біла,
Мов би тільки нині зрана вбрана.
Прибуває Галанбег у місто,
То Осман його до себе кличе
І здалека сміхом зустрічає:
„Галанбеже, витязю мій вірний,
Знать тобі не дуже пощастило,
Не здобув у Відні ти побіди,
Срібла-злота заслужить не здужав,
Ані мого коня вороного!
Ще сорочка в Олександра біла,
Ні крихітки не забрукалася.“
Відмовляє Галанбег по правді:
„Ой, Османе, мій ласкавий пане!
Хоронив Аллах мене в дорозі,
Та я в Відні не здобув нічого.
А проте я не жалію ходу
Ані труду в далекій дорозі,
Ані кошту, що на ній потратив.
Бо побачив я велике диво —
Жінку бранця твого Олександра,
Її вроду я хвалить не буду,
