Відмовляє черчик подорожній:
„Ой, Османе, мій ласкавий пане,
Не даруй мені ти срібла, злота,
Бо я Богу шлюбував на бідність.
Не для мене дорога одежа —
Буде з мене цієї ряси досить.
Не прийму я й коня верхового,
Бо я Богу шлюбувався пішки
До Святого Гробу мандрувати.
І не шли сторожі ти зі мною —
Бог моя сторожа найпевніша,
Другий сторож — порожня кишеня,
А ще третій — гуслі ті співучі.
Та коли твоя велика ласка
Чим слугу свойого вдарувати,
То даруй мені одного бранця
З тих, що там за містом в плузі орють.
Та й ще дай нам лист на обезпеку,
Підпиши ім'я своє на ньому
І привісь султанськії печаті,
Щоб нас турки вільно пропустили,
Кривим оком на нас не гляділи.“
Полюбились ті слова черцеві,
Полюбились Османові дуже.
Зараз каже дрібно лист писати,
Злоті букви по рожевім полю,
Шнур шовковий крізь папір продіти
І печать велику прикріпити,
А потому Галанбега кличе:
„Ой, мій друже, беже Галанбеже,
Йди на поле з тим черцем у парі,
Дай йому там бранця до вибору:
Кого хоче, той його хай буде!“
І подався Галанбег у поле
Там, де в ярмах бідні бранці ходять.
