Олександер на битий гостинець,
Що до Відня попід гори в'ється,
А чернець у гаю заховався.
За хвилину в каплицю вернувся:
Зняв із себе весь убір чернечий,
Видобув свої жіночі вбори,
Вмив лице криничною водою —
І не стало тут черця старого,
Появилась Юліяна краля.
То прибравшись у жіночі вбори,
Помолившись у каплиці щиро,
Вона живо простими стежками
У свій двір у Відень поспішила.
Там її свекруха зустрічає,
Олександра старенькая мати,
Зустрічає і словами лає:
„Ей красуне, жінко віроломна,
Де це ти так довго пропадала?
Нема в тебе Бога, ні сумління,
Що таємно дім свій полишила,
Ціле літо без вісти блукала,
Певно любка іншого шукала.“
Відмовляє втішно Юліяна:
„Мамко люба, не турбуйся мною!
Вже я знаю, як себе правдати.
Та послухай, що є в нас нового!
Маю звістку певну через люди,
Що сьогодні верне Олександер,
Любий муж мій, а твій син коханий,
Із неволі з турецького краю“.
Та свекруха гнівно відмовляє:
„Волів би він там і пропадати,
Ніж тут має на таке вертати!