„Не вірте усміхам і компліментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!
А це здоров'я ваше п'ю ось так!“
І о поміст пугар з усієї сили
Він кинув і пугар лиш бренькнув раз,
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.
Мертва тиша. Ніхто з присутніх там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Тривожне „ах!“ почулось з-поміж дам.
Забувся й князь, музикам дать сигналу
Не змігся; клопітно панове вниз
Схиляли очі, боячись скандалу.
Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив — більш чого мені бояться?
Безмірний холод, мов кліщами, стис
У мене серце… Зрадця! Зрадця! Зрадця!
Лунало десь — чи в мні, чи то в округ?
Уста ж безстидно почали всміхаться.
В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,
І цей підбіг до мене й нахилився.
„Чи хочуть пан промовить дещо вслух?“
Почувши це, князеві я вклонився.
Цей задзвонив. „Пан Мирон промовля“.
Всім важко стало, вид у всіх змінився —
І скрізь тиша мертвая залягла.
