Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/361

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
XI
 

Ясна ніч. Не чути грому. Не здригається земля.
Небо чисте, фіолетом місяць землю освітля.
Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях,
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.
Ряд домів високих в тіні, другий ряд — одна, ціла,
Нерозривная фаланга сотнями скляних вікон
Вниз поглипує тривожно: бач, надходить похорон.

Зразу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви,
Білі мундури криваві і оружжя всі в крові.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути ані звуку, хоч, здається, грать хотять.
Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,
Та ні ржання, ні команди, ані стуку їх не чуть.
Далі котяться гармати, чорний ще від диму спіж,
Та пливуть так тихо-тихо, тіні не плили б тихіш.

А за ними знов піхота, знов кіннота наче дим,
Знов музика, генерали, офіцери, піп один;
А за ним чотири коні чорні, темний, мов туман,
Тягнуть тихо, наче тіні, величезний караван.
Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,