Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/366

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



Та ось юрба мені гукнула вся:
„Виходь! Виходь! Зближись до домовини
І доводи прощання до кінця!“

На крик той я з переляком дитини,
Без сили й волі власної, ледве
Ступаючи, ввійшов до середини.

В труну зирнув — і стявся лід в крові,
Тривога очі виперла із лоба,
Волосся дубом встало з голови.

В труні був я! Так, я, моя подоба,
Моє лице, мій вираз, все, зовсім…
І скаменіла вся моя утроба.

„Цілуй! Цілуй!“ — реве народ, мов грім.
Та я і кроку вже не міг зробити
І на коліна впав при гробі тім.

„Цілуй! Цілуй!“ — реве народ сердитий.
„Піднять його! До трупа підвести!“
І коло трупа впав я, мов убитий.

„Цілуй! Цілуй!“ Не встиг я донести
Поблідлих уст до трупа, аж у нього
З очей і уст пустилась кров плисти.

„Убивця!“ — крикнув піп край боку мого.
„Убивця!“ — крикнув той, що річ держав.
„Убивця!“ — люд увесь ревнув до того.

„З ним суд у нас короткий, — проказав
Помалу речник, — з трупом враз в могилу,
Та так: на вбивці вбитий щоб лежав.“