Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 14. Поеми (1959).djvu/433

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



Ні, нема! І було те „нема“,
Мов жах смерти холодний.
Чули всі: щезло те, без чого
Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм змисл життьовий,
Просвітлило і гріло.

І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумління,
І весь табір мов чаром попав
В отупіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убийці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Це Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись то спішать…
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст Божий,

Голод духа і жах самоти
І безодні старої…
А Єгошуа зично кричить:
„До походу! До зброї!“