мітра. Побачивши його, Гарісчандра з пошаною поклонився йому, і зложивши руки на грудях, промовив: „Ось я тут, святий мужу, а це моя жінка і мій син. Скажи мені, чого жадаєш від нас?“
Вісвамітра: „Місяць минув, королю. Дай мені те, що мені належиться. Ти ж тямиш, що обіцяв мені королівську жертву.“
Гарісчандра відповів: „Брахманче, окрасо пустинників, місяць не минув іще до решти, бо ще день не скінчився, то ж підожди ще трохи.“
Вісвамітра: „Добре, королю, прийду пізніше. Та коли сьогодні не даси мені грошей, кину на тебе своє прокляття.“
Сказавши це, він відійшов, а король почав міркувати: „Як можу я дати йому обіцяний дар? Нема в мене багатих приятелів, то відки ж мені взяти стільки грошей? Лихо моє з такою обіцянкою, якої не можу додержати. Чи маю сам на себе наложити руку, чи віддати себе крайній нужді? Коли згину, не додержавши своєї обіцянки, стану препідлим червяком — найпідлішим із творів Божих. Так бідному найліпше продати себе в неволю.“
Бачучи його пригнобленого тяжким смутком і з похиленою головою від важких думок, промовила до нього жінка крізь сльози: „Мій любий королю, покинь ці думки й обміркуй, що маєш учинити. Як поле покрите трупами, так обминати треба чоловіка, що відступає від правди. Правду кажуть: нема вищого обов'язку для мужа, як додержати даного слова. У мене єсть один син“, — та за сльозами вона не могла договорити до кінця.
