Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/439

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка ще не вичитана

Бог обох нас покарав. Та тебе діткнув ще легко, Знать, хотів лиш пригрозить, А мені взяв жінку й діти 1 Ну, кажи мя дальше бить !“ Бачу, пан пополотнів весь. „Що, холера ?“ — прошептав, „Так, — кажу, — холера, пане !“ — І переляк всіх обняв. Мов стовпи ті, поставали. Ледве стоя на ногах, Мокрий кров'ю весь, так вийшов Я з двора на битий шлях. І куди тоді пішов я, Як сім'ю похоронив, — Нічогісенько не тямлю… І що дальше я чинив — Я нагадувать боюся. Знаю лиш, що дикий страх Перед кожним чоловіком Чув я. В дебрах і лісах Пробував я, тільки ніччю, Наче вовк, між хати біг, По пустках шукав поживи І хапав, що вхопить міг. IV.IV. „Раз отак зайшов я в пустку, Де не світиться. Там, знать,. Всі померли. Чую — стиха Мов котята десь пищать. Стисло щось мене за серце ! Засвітив я світло вмиг1): 2) Вмиг зараз-же, миттю. 162