Омелян. А як гадаєте, багато господарів прийде на екзамен? Товкач радісно. Е, пане навчителю! Я гадаю, що ціле село прийде! Всі з ким тільки ядиблешся, ні про що більше не говорять, як тільки про екзамен. Омелян. Як так? Чому? Товкач. Ну бійтеся Бога! Аджеж у нас уже більш двадцяти літ школа. Зразу нас били та мучили, щоб ми школу закладали. Добре. Ми заложили. Тоді нас обдерли до сорочки на будову. Добре, ми збудували. Тоді показалося раптом, що для нашої школи нема вчителя й вона три роки стояла пусто. А врешті надали вчителя, той жив у нас 15 літ і нічого не вчив. Сам орендарові вислугувався, на людей скарги писав, а прийшлося що до чого, як бувало пан шпектор на візитацію1 приїде, то з сусіднього села хлопців позичав. А такого екзамену, як ви оце нині робите, ми ще зроду не видали. Омелян. Ну, та екзамен нічого такого великого не є. Не те головне, що на екзамені, а те, що за ввесь рік діти вчаться. Тим часом Загонистий вийшов зі столиком і ставить його близь стовпа на подвір'ю, прислухаючися розмові. Загонистий. Ні, пане навчителю! Ви вже нічого не кажіть. Три роки ви в нашім селі вчите, й ми хоч темні та неписьменні, а не бійтеся, також дещо розуміємо й добре бачимо, що робите й як ви робите. Ми добре бачимо, скільки наші діти за ті два роки ско- ристали. 1 Візитація — оглядини. 251
