Хоростіль. Ви б, панно Юліє, принесли Йому ВОДИ шепче Й оцту ТрОШКИ ДОЛИЙТЄІ Юлія відходить. Омелян. Нічого, нічого! Це так було, хвиля така. Ну, діти, будемо далі. X о р о с т і л ь. О, ні, брате! Цього не можна. В тебе кров з горла показалася, тепер тобі треба супокою, відпочинку. Я не дозволю, щоб ти себе без часу губив. Омелян. Алеж мені нічогісінько не ста- лося… Війт. Ні, пане навчителю! Коли вам таке трапилося,—най то Господь усе лихо відвертає на гори та на дебрі!—то ми вже вам дякуємо. Та й так ми бачили, як наші діти красно відповідали. Буде нам на тепер. Омелян. Алеж ні, ні! Будемо кінчати! Встає—знов хитається і знов сідає. Юлія входить. На, братчику! Випий води, освіжишся трохи! Омелян п'є. Господи! І що це таке? Пане Іване, а погляньте но, що це він за письмо дістав! Омелян держить письмо в руці. Ні, брате, чекай! Піднімається з лавки, опертий на Хоростіля й Юлію. Пане начальнику, панове громада, і ви діти! Слухайте, яка мене ласка спіткала нині, підчас вашого першого екзамену! Всі. Та що таке? Що? Омелян. Ласка! Велика й незаслужена. Ось на, читай! ХорОСТІЛЬ читає голосно. „З ОГЛЯДУ на ваші заслуги коло розвою школи народньої, на ваш талант педагогічний і на ваше уміння кермувати школою поручається вам засновання й дальше ведення школи в Волосатім, з підвищеною пенсією і всякими добродійствами. “ 267
