Люди. Оце добре І Видно справді, що щиро кається. Рябина. Люди добрі! Ще не скінчене моє каяння. Ще найтяжча річ лежить на моїм сумлінню. Але що маю робити! Коли почав, то мушу кінчити. Так знайте, що зробив вам і ще одну велику кривду. До спілки з писарем я підрядився звезти тисячу кльоців до тартаку й на цей підряд дав Рахмілеві кавцію— тисячу срібла, з ваших, із цісарських, податкових грошей. Власне нині випав річенець, до котрого кльоци мали бути звезені, а кльоців 500 на місці в лісі лежить—і ваша кавція пропала. Люди. Господи! Нещасні ми! Тисяча рин- ських! Рябина. Я все сказав. Робіть зо мною, що хочете. Чи до криміналу мене завдайте, чи тут самі вбийте. ОрИСЯ кидається до нього з плачем. ТаТОЧКу! Таточку! Що ви говорите? Рябина. Ви знаєте, свого ґрунту в мене мало, та я готов усе віддати, все продати, що маю, щоб хоч у часті покрити ту страту. Орися. І я свою материзнину віддам! Я в найми піду, а вас не покину. Рябина цілує її. Дитино моя! Тепер бачу, яка ти добра, як ти мене любиш. Олекса. Нанашку1 Рябино! Не кажу вам: пане начальнику, коли ви того уряду зреклися. Те тільки скажу вам, що ви дуже добре зробили. Громада дякує вам за те! Люди. Так, так, дякуємо! 1 Нанашко—дядько, 411
