Микола. Я? Ну, ні… Хіба так… так… слів… Але ні! Що мені з ним бесідувати? От, бачиш, свірка в ціпі урвалася, то я прийшов зв'язати. Не маєш де мотузка?
Анна. Не маю. От на тобі прядива, та виплети собі.
Микола. Та хіба вже так зробити. Бере прядиво, вбиває в стіл шило, робить з прядива космики, наслинює їх і починає плести. Анна мотає далі, шепотом числячи нитки. Микола по хвилі. Анно!
Анна. Чого тобі?
Микола. Так цей шандар, цей Михайло Гурман…
Анна. Ну, чого тобі від нього треба?
Микола. Я знаю, ти ще дівкою любила його… і тепер любиш.
Анна перестає мотати і глядить на нього. Ну, і що ж з того?
Микола понуривши голову. Та нічого. Хіба я тобі щонебудь кажу! Хвилю мовчить, а відтак починає плакати і клонить голову до стола.
Анна. Так чого ж плачеш? Чого рвеш моє серце?
Микола. Бо… бо… моє рветься. Встає й наближається швидко до неї. Анно! Невже ж ти мене так… так ані крихітки не любиш?
Анна. Ні.
Микола. І ніколи не любила?
Анна. Ні.
Микола. І не можеш присилувати себе, щоб хоч жити зі мною по-давньому?
Анна. Ні. Звішує голову. Пропало вже.
Микола відвертається. Га, видко Божа воля така. Господи, пощо ти вивів мене з криміналу? Чому не дав мені там зігнити? Я думав, що нема гіршої муки над неволю. А як прийшли
61
