Але граф чимдуж у замок
Королівський поспішав.
«Ваша королівська милость
Тут при грі та при медку,
А не знаєте, що вкрали
Вашу гарную дочку».
«Хто посмів, скажи на милость,
Святокрадською рукою
Доню, скарб мій найдорожчий,
Вивести з її покою?»
«Пане, він Рібальд зоветься,
Сильний дуже і багатий,
І нікого в нашім краю
З ним не можна порівняти».
І король зірвався з місця,
Трясця ним трясло шалене;
Стіл перевернув, струями
Потекло вино черлене.
До землі він кинув арфу,
Аж вона розприсла в штуки,
По кімнаті понеслися
Жалібні, зловіщі звуки.
Потім крикнув: «Гей, синове,
Всі на коні, хто здоров,
За розбійником в погоню!
Змиє ганьбу його кров».
А Рібальд жене полями
Серед бурі й непогоди,
К собі горне він Гульбруну,
Злої не ждучи пригоди.
Аж здалека чути тупіт.
Озирнулася Гульбруна,
