Ні не назву твого ймення, щоб жаль мій не був тобі честю,
Щоб моя пісня сумна слави тобі не дала.
Доки судно моє міцно збудоване вільно гуляло,
Ти поруч мене гулять перший хапався усе;
Нині, коли відвернула фортуна лице своє, втік ти,
Взнавши, як дуже твоя поміч потрібна мені.
Чинишся навіть, що й знати не знав ти мене зроду-віку,
Вчувши ім'я моє, ти «той то — питаєш — Назон?»
О, я той сам, хоч ти й чути не хочеш, твій давній приятель,
Майже з дитячих ще літ ми побратими були.
Той я, що першому ти повіряв свої думи й бажання,
Перший з тобою на всі грища й забави ходив;
Той однокашгіик я твій і щоденний гість в твойому домі,
Той, що, мов муза, тобі кожний підшептував суд.
О, я той сам, о котрім ти, зрадливий, днесь знати не хочеш,
І про котрого хоч раз не потрудивсь ти спитать.
Чи не любив ти ніколи мене? Значить, не маскувався!
Чи був ти щирий колись? Значить, так легко змінивсь!
Може — скажи — прогнівив тя я чим і сю зміну спровадив?
Бо сли неслушний твій гнів, то справедливий мій жаль.
Чим провинивсь я, що так неподібний до давнього став ти?
Чи, може, те є мій гріх, що я в нещастя попав?
Сли вже не ласка твоя помогти мені ділом чи грішми,
Хоч би листок ти прислав, всього три слова мені!
Ба, аж повірити тяжко — говорять, що навіть мене ти
В моїм нещастю ганьбиш, робиш докори гіркі.
Безуме, га! Що ти дієш! Пощо в разі власного горя
Ти позбавляєш себе сліз співчуття у людей?
Знаєш, що тая богиня легенька на колесі бистрім
Ногу хиткую свою сперла на самім шпилі?
Легша вона від листка, рухливіша вітрової хвилі,
Змінністю, зрадниче, їй рівний хіба ти один.
Висить на нитці тоненькій, небоже, вся доля людськая:
Що нині міцно стоїть, завтра валиться нараз.
Хто не чував про безмірнії скарби багатого Креза?
А як в неволю він впав, мало й життя не втеряв.
А Діонісій, лиш пострахом прогнаний із Сіракузи,
Чемним собі ремеслом хліба шматок заробляв.
Хто від Помпея Великого більший? А все ж він в утечі
Голосом смирним, бідак, хлопа о поміч просив,
