У півдороги земного життя
В глибокім, темнім лісі заблудив я,
Відбившися від простого пуття.
Ох, годі, щоб докладно розповів я,
Що труду, горя і тривоги там
(Аж згадувати страшно!) утерпів я;
І смерть сама ледве страшніша нам!
А прецінь в нім добро мене спіткало:
Яке і як — оце розкажу вам.
Як я зайшов там — тяму дуже мало,
Бо туман м'я густий був засліпив, —
Досить, що стежки простої не стало.
Я ішов, аж де ся вгору горб зносив
На самім краю страшної долини,
В котрій так довго я терпів-блудив.
Я вгору глянув ген на небо синє:
Хребет гори у світлі сонця сяв,
Котра веде блудящих до родини.
Мій страх важкий щезати вже почав,
І кров, що в жилах скріпла ми з тривоги
В ту страшну ніч — луч теплий огрівав.
І як розбиток, з морської дороги,
Без духу, мокрий, дрижачи глядить
На морські вали з берега крутого,
Так озирнувсь і я в той темний світ,
В ту пучину, відки жоден не вертав
Живим, — і серце стис ми страшний вид.
