На серце залягла її?
Чи мусить згинути так рано
Краса та, на котру як гляне
Коханець, аж тремтить в лгобві?
Тут кожна жилка — синя річка,
Що полем сніговим тече, —
Те любе, зимнеє лице,
Се мармур, у котрім палає
Життя бліда, тремтяча свічка —
Чи все те так зів'януть має,
Чи все те гниль гидка пожре?..
І чи не лишиться нічого
Із сеї пишної краси,
Крім горя й жалю на душі,
Жалю на світ, життя та бога?..
А може, се лиш любий сон,
Що біль утишує і горе,
Закрив півсумерком твій трон,
Моя рожева, рання зоре?
Коли прокинешся, о люба,
Потішиш вірне серце те,
Котрому біль твій — мука й згуба,
А усміх — світло, рай, життє?..
«О, ти прокинешся! Хоч тіло
Чудове, мов мертве, лежить
І голос медовий мовчить,
Той голос, що, мов тони раю,
І тигра серце би зм'ягчив,
Що людські би чуття збудив
І в братобійців, у царів,
Що людську кров знай проливають.
Не видять очі тусклі дня,
Бо на повіці, що вкриває,
Мов хмарка срібна, прозірна,
Ті сині очі—залягла
Дитина-сон, і спить-дрімає.
Волосся хвилі золоті
Вкрили сніжну чудову грудь,
Мов виноградники гнучкі
