В життю його лет зупиняє».
Сказавши теє, Меб-цариця
Над бездну духа повела,
Де вічність мов ріка плила,
Де світ розлягся без границі.
До найдальших окраїн темних,
Де крила духа мліють вже,
Невпинний вир світів іде
Без міри і числа, — то все
Одних незмірних, незглиблених
Законів сила їх веде.
Горі, долом, кругом зливався
Безмірний рух той світовий
В один тон згідний й нестрашний,
І кожний місяць посувався
Мов свідомо до своєї цілі
Шляхом незримим в глибині.
Ось відблиски замеркотіли
Бліді в мрачній далечині, —
«От се земля!» Так Меб повіла
І дух пізнав її, пізнав
Людей, з котрими жив, страждав.
«Гляди, — сказала Меб, — на ті
Руїни, груз нездалий, сірий
З палат розвалених, церквів:
Гляди, — се звалища Пальміри!
Колись там деспот злий сидів,
Пиха росла і розкіш мліла, —
А що лишилось? Тільки слід
Дуренства й ганьби. Що навік
Останеться? Ніщо! Руїна
Потомкам пізнім повідав
Понуру повість давніх літ, —
Страшну, важку пересторогу
Для покоління молодого.
Та швидко слід останній згине
По давній славі, і в пустині
Лиш інколи пастух зайде,
Сліду Пальміри не знайде.
