А хто не бачив, той не йняв би віри,
Які хоробрі й вірні всі жовніри.
Розмова асисти кінчилась, як звичайно,
Кепкованням з дурниць Наполеона.
Вже кожний на годинник поглядав,
Лякаючися дальшої паради,
Бо всім мороз тріскучий дошкуляв,
Нуда в'ялила, голод ослабляв.
Та цар іще стояв і видавав команди,
Полки свої булані, сиві, карі
По двадцять раз пускає і спиняє,
Піхоту раз стіною видовжає,
То знов у квадратовий стрій втискає.
Отак і грач старий, хоч партнера не має,
Мішає і збира і знов мішає карти,
І хоч самого вже лишило товариство,
Він картами і сам себе забавить.
Вкінці цар знудився, коня нараз звернув,
І щез у сутолоці генералів.
Стояло військо так, як цар його покинув,
І довго з місця рушиться не сміло.
Вкінці ревнули труби й барабани,
І двісті тих колон кінних і піших
Знялись і в гирлах вулиць потонули.
Які ж відмінені, нітрохи не подібні
До бистрих тих гірських потоків, що
Зі скель валять мутнії хвилі з ревом,
Аж в ясне лоно озера ввіллються,
Там відпічнуть, свої очистять води,
А потім легко у нові проходи
Блискучі котять, смарагдові хвилі!
Полки ввійшли тут чисті, свіжі, білі,
А вийшли стомлені, облиті потом,
З розтопленого снігу почорнілі,
Обризкані толоченим болотом.
Всі відійшли, актори і видці.
На площі самітній, пустій зістало
