І братів обох їй щоб зазвала
Й по закону щоб їх розсудила.
Сей час княжна послів виправляє
Святослава кликать від Любиці,
Від Любиці білой, де діброви
Над рікою шум'ять, зеленіють;
Лютобора звати з Доброславських
Горбів, де Орлиця Лабу поїть;
Ратибора від гір Карконоських,
Де Трут смока лютого подужав,
Радована з Кам'яного моста,
Ярожира з горбів многоводих,
Стрежнбора від ладной Сазави,
Саморода із Мжі сріблоносной,
І всіх кметів, лехів і владиків,
І братів теж Хрудоша й Стаглава,
О вітцівський уділ роз'ярених.
Як зійшлися лехи і владики,
В Вишгороді, Любушинім дворі, —
І йшов кожен ведля свого роду —
Вийшла княжна в світлих білих ризах
І вступила на престіл вітцівський,
На престіл свій злотий в славній раді.
За нев вийшли дві премудрі діви,
Витязеві вни закони знають.
У одної дошки праводатні,
Меч у другой, месник всякой кривди,
Против них огонь свідомий правди,
А за ними вода світочудна.
І таку реч з отчого престола
Золотого почала Любуша:
«Мої кметі, лехи і владики,
Оце браттям розрішіте правду,
Що у зваді жиють між собою,
В лютій зваді о уділ вітцівський,
По законі богів ввік жиючих.
Чи оба враз мають власть посісти,
Чи по рівній часті поділитись?
Мої кметі, лехи і владики,
Ви ось тут мій засуд розрішайте,
