Зближаючись до них, я бачив в кожній Твердих матерій склади безконечні, Спосібні радше плодити життя, Ніж жити й дихати самі. Но тут все— Лиш тінь та мгла, мов спогадки неясні Минулих днів. Люцифер. То царство смерти! Хочеш І ти остати мешканцем його? К а ї н. Не відповім на теє, пок1 не знаю, Що є в нім справді. Но як те в нім є, Що в своїх довгих бесідах мій батько Говорить—боже, то це щось таке, Що й думать страшно! Хай буде проклятий! Хто винайшов життя, що смерть лиш плодить! Ту дрібочку життя, котре живе, А гинуть мусить, стратити життя, Хоч без вини!.. Люцифер. Та ж це клинеш ти батька! К а ї н. Чи ж він мя не прокляв, коли мя сплодив? Чи не прокляв мя в матері утробі, їдячи плід заказаний? Люцифер. Це так; Прокляття за прокляття. Но дітей І брата? 1 Пок—ПОКИ. 55
