Марко знав його як інтеліґентного чоловіка, що багато читав, але був розгірчений тіснотою та бідністю свого життя, так що його душу гризла затаєна злоба й наповнювала її дикими думками про помсту. Та проте таке злобне розуміння цієї події було для нього несподіванкою.
— На нас, кажете? А то за що? Не розумію, в чому ми тут можемо бути винні!
— Ну, в такім разі ви наївні собі. Не знаєте того кодла. Побачите зараз, як тут усі ті реверенди, всі високодостойні патри і возлюблені фратри візьмуться до діла! А скажіть лише, не дали вони вам до пізнання, що то сам Сімон знасилував і задушив свого кузина?
Марко аж кинувся з обурення. Ну, ще чого не вистачало! Цей Феру дійсно посувається задалеко у своїй ненависті супроти церкви!
— Ви здуріли! Ніхто ані на хвилину не думає про це, ніхто не сміє кинути на Сімона такого підозріння! Всі признають, що він добрий, що він бездоганний. Власне парох Кандіє сказав мені, що з власного нагляду знає батьківське поступовання Сімона з нещасним хлопчиком.
Судорожний сміх потряс худим тілом Феру, а його волосся ще гірше збурилося на його подовгастій голові.
— Їй–богу, смішний ви чоловік! Думаєте, що з таким паршивим жидом робитимуть багато церемоній? Хіба паршивий жид має право на спарведливість? Будьте певні, ваш Кандіє і вся та високошановна компанія скаже те, що мусітиме сказати, коли б з'явилася потреба, щоб паршивий жид був винуватий, щоб через нього завдати удару тим усім безбожникам, людям без відчизни, що псують французьку молодь.
А коли Марко, на якого цей лютий песимізм дмухнув льодом, усе ще протестував, він говорив далі ще з більшим завзяттям.
— Дивіться на мене! Знаєте, як живеться мені в Море! Я терплю голод, зношу погорду, не маю поваги й настільки, як
