Тут я не дбаю,
Кумпанів маю, —
Скошені мов сині квіти в маю.
Вона слухала, дух у собі запираючи. Уста розкрилися трохи. Очі побільшали. На чудовому личку визначилася тривога й турбота.
|
Б'ють барабани, банда грає, — |
Слабше, слабше доносилися останні слова пісні:
|
В кривавім бою, |
чулось їй ще раз виразно.
З низько похиленим чолом, з закритими очима — отак вона слухала останніх тонів. А тепер довкола неї тихо, самітно. Звільна підійшла до фортеп'яна.
|
Гей нічия ж то смерть не краща, |
Вона грала і співала цю стару, гарну вояцьку пісню. Коли скінчила, права рука довго ще лежала на клявішах. Як часто він співав їй цю пісню своїм чистим, спокійним голосом! Вона акомпаніювала йому. А потім він з запалом оповідав їй про народні і вояцькі пісні. Як вояки самі собі укладають мелодії, зразу лише трохи змінюючи старі церковні та народні мотиви. Як майже у всіх вояцьких піснях основний настрій м'який, поважний; як усі вони навіяні тугою за рідним селом, не раз зовсім несвідомою.
Нічний метелик літав довкола світла. Вона встала і підійшла до вікна. Горішньою поверхністю лівої руки сперлася на стіну і схилила на неї голову. З великих сірих очей ринули невпинно гарячі сльози.
