З маґістром годі було дійти до ладу. Щоб не руйнувати села, комендант республіканського відділу зажадав, щоб йому видано десять тих горлорізів, що в часі невдалої проби оборони стріляли на республіканців із своїх хат. Для тих десятьох не було надії рятунку. В Анжері їх буде поставлено перед воєнним судом і зараз розстріляно або поженуть на ґільйотину. Не зважаючи на таку певність страшної смерти при першому виклику дев'ять із тих завзятців зголосилося. Інші чи то повтікали, чи поховалися, досить що десятого закладника все ще не було.
Республіканці квапилися вирушити в дорогу, поки ще не заскочила їх тут темна ніч. Зверху сік дрібненький, ненастанний дощик. Їм не вистачало терпцю, вони кляли й загрожували, що спустошать селище вогнем і мечем. Гнів переможців ще загострювався приниженими проханнями переможених, і довкола республіканського офіцера, що покрикував на сільську старшину, тислася вся людність понура, мовчазлива, тремтячи зі страху.
Та ось нараз молода дівчинка, дитина 13–14 літ, що, здавалося, бавилася серед купи поламаних мушкетів уламками набоїв та почорнілими від пороху шпунтами, піднялася, протислася крізь юрбу і, несміло ховаючи руки за плечима, наблизилася до провідника. Вона перебила його розмову.
