Жобенів погляд був незламний. У панотця дзвеніло милосердя та розпука. Потім, хоч усе ще блідий, він нараз випростувався поважно і в його словах затремтіла якась екзальтація.
— Нехай і так! — промовив. — Роби з ним, що хочеш? Я тебе просив як чоловік чоловіка. А тепер я говорю до тебе як священик. Коли ти християнин, перед тим, як замордуєш його, припади на коліна.
Жобен вагався нерадо.
— А то пощо?
— Припади на коліна! — повторив панотець рішуче.
І він підняв розп'яття, прив'язане до його шкапліра, і виставив його перед очі Жобенові.
— Знаєш іще Отченаш, Жобене?
— Що ж то, панотче, вважаєте мене поганцем? Певно, що знаю!
— Коли знаєш, то склади руки і скажи зараз, дивлячись на Розп'ятого.
Жобен склав руки і проговорив Отченаш. А коли вимовив слова: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” — панотець перебив його:
— А розумієш ті слова, Жобене?
— Так, розумію, — відповів Жобен глухим тоном.
— Коли розумієш, то скажи їх ще раз за мною тихо, в глибині твого серця, цілуючи оце чоло покалічене тернами і отих п'ять ран відкритих та плачучих кров'ю.
Жобен цілував рани, піднесені до його уст, а панотець серед сутінку й глибокої тиші лісу, голосом проймаючого жаху та милосердя повторив: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”.
Скінчивши, панотець відступив набік, відслонив в'язня і промовив просто:
— Встань, Жобене… Подивися на свого в'язня… Тепер візьми його, муч, мордуй, коли можеш!
