вуйком і затримала далі цей родинний титул. Він був щирий приятель, але тета була рідною сестрою її батька і мала більші права до її любови. Ба, коли б лише не одна хиба. Пані Вальгавзен була властителькою одного з першорядних готелів у Бостоні. В її домі був вічний шарварок. День-у-день заїздили хмари подорожніх, кельнери, слуги, парубки, покоївки вешталися роями, телеграми відходили й приходили, листоноші бігали по сходах, усе тиснулося та кликало пані, що хоч мала сильну голову на карку, все таки часто тратила її. Відколи вмер її чоловік (дітей не мала), вела сама заряд незвичайно великого дому. Пощо їй це? — майнуло в думці Тоні. Чому їй не досить тих двох чи там трьох мільйонів, що має, але працює, бореться, злоститься далі? Цього дівчина не могла зрозуміти, та це й відчужувало тету від її серця. Ця гарячка до збирання, громадження грошей, накопичування багатства на багатство, о, вона знала її.
Тонині родичі були зразу цілком убогі люди, слуги, що мучилися довгі роки, заки заощадили дещо грошей. За ті гроші купили малий корінний склеп. І довго відривали собі шматок хліба від уст, довго працювали без відпочинку, поки вдалося їм побільшити його. Мати Тоні видумувала різнорідні ласощі, що мали великий попит. Нарешті винаймали при своїм склепі кілька кімнат. Кожний поїзд привозив Вальгавзенам свіжі ласощі зі всіх сторін світу. Кілька смакошів почали столуватися у них. Вкінці вся аристократія тиснулася до їх кімнати та оплачувала золотом те, що вимудрувала пані Вальгавзен; вона день-у-день стояла з червоним лицем при печі в кухні, де ненастанно горів газ і куди ніколи не доходив свіжий подув повітря. Із цією кухнею в'яжуться перші спомини Тоні. Тут стояла вона, як було лише повернеться зі школи, щоб колись могла також так само робити. А коли дитина просилася, щоб її пустили надвір побавитися, сварила її мати, як легкодуха. І батько буркотів: “Твоя мама у твоїм віці також уже не бавилася”.
Та раз якось обняла Тоня маму за шию і сказала: “Мамочко, чи ми все ще не досить багаті, щоб ти не могла вийти зі
