Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/344

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Тоня не зводила з нього очей. Як мала би виглядати жінка, яку б він полюбив, коли відіпхнув від себе з немилосердною байдужістю найкращу, найчистішу? Чому він відправив її? Надокучила йому? Він сказав їй: “Набридла ти мені!” Надоїсти може лише те, що було в нашому посіданні. Тоня затремтіла. В тій хвилині залунав його дзвінкий хлоп'ячий сміх. Він думав про щось веселе. Її голова похилилася на груди. Ральф схопився з місця.

— Дякую, на нині вже досить.

Вона налякалася.

— Чи вже так пізно?

— Ні, але ви виглядаєте нині дуже недобре. Ви цілком змінилася. Ваше лице якесь сіре. Відложімо до другого сеансу.

Потім пішов до столика, де стояла аґатова пушка з папіросами. Закурив.

— Ви курите?

— Ні.

Хвилину блукали його очі по її лиці, потім промовив невинним, спокійним голосом:

— Вам певно вчора було прикро? Дуже мені жаль.

При тому виглядав несказанно добродушним. А потім по хвилі простягнув до неї руку:

— Нехай це лишиться між нами, задля неї.

Тоня подала йому свою руку.

— Ця замітка була зайва.

Минуло кілька хвиль. Вона стояла перед ним зі спущеними очима, наче б то вона чим провинилася. Нараз він сказав:

— Прошу, чому не сідаєте?

Вона вже давно стояла та тримала капелюх у руці.

— Ви вже не будете більше працювати?

— О, буду, але в тій хвилі не маю охоти.

Нараз докинув, наче договорюючи свою думку:

— А все через оцю погану буду, це ательє. Я мав звичайно ще другий вихід.