Тоня не зводила з нього очей. Як мала би виглядати жінка, яку б він полюбив, коли відіпхнув від себе з немилосердною байдужістю найкращу, найчистішу? Чому він відправив її? Надокучила йому? Він сказав їй: “Набридла ти мені!” Надоїсти може лише те, що було в нашому посіданні. Тоня затремтіла. В тій хвилині залунав його дзвінкий хлоп'ячий сміх. Він думав про щось веселе. Її голова похилилася на груди. Ральф схопився з місця.
— Дякую, на нині вже досить.
Вона налякалася.
— Чи вже так пізно?
— Ні, але ви виглядаєте нині дуже недобре. Ви цілком змінилася. Ваше лице якесь сіре. Відложімо до другого сеансу.
Потім пішов до столика, де стояла аґатова пушка з папіросами. Закурив.
— Ви курите?
— Ні.
Хвилину блукали його очі по її лиці, потім промовив невинним, спокійним голосом:
— Вам певно вчора було прикро? Дуже мені жаль.
При тому виглядав несказанно добродушним. А потім по хвилі простягнув до неї руку:
— Нехай це лишиться між нами, задля неї.
Тоня подала йому свою руку.
— Ця замітка була зайва.
Минуло кілька хвиль. Вона стояла перед ним зі спущеними очима, наче б то вона чим провинилася. Нараз він сказав:
— Прошу, чому не сідаєте?
Вона вже давно стояла та тримала капелюх у руці.
— Ви вже не будете більше працювати?
— О, буду, але в тій хвилі не маю охоти.
Нараз докинув, наче договорюючи свою думку:
— А все через оцю погану буду, це ательє. Я мав звичайно ще другий вихід.