гарні кінчики уст, де губи зростаються в такі малесенькі ямочки». Нетерпиливість, якої я ще не знав ніколи, проходила при тім дрожжю по всіх моїх суставах, я не міг довше опертся дивовижному напорові, зіскочив сміливо з постелі і мовив:
— А що, поцілую тебе ще сьогодні, ти любе створіння!
Тихенько, щоб не чула мама, викрався я з дому; це було тим легше зробити, що на порталі була ще й справді здорова дошка з гербом, але в порталі не було дверей. Сквапно продирався я крізь хащі запустілого саду. І тут не щебернув ані один звук, усе спочивало німо і поважно в тихім місячнім сяйві. Тіні дерев лежали, мов прибиті до землі. В зеленій траві лежала вродлива богиня так само без руху, але здавалося, що не кам'яна смерть, а тільки тихий сон оповив її любі сустави. Коли я наблизився до неї, я майже боявся, що найменшим шелестом можу збудити її зі сну. Я запер у собі дух, коли похилився над нею, щоб придивитися рисам її прегарного лиця; якась смертельна тривога відпихала мене від неї, але хлопяча заласність притягала мене знов до неї; моє серце билося, немов я оце збираюся виконати вбивство, і нарешті я поцілував богиню з таким запалом і такою ніжністю, з такою розпукою, як ніколи потім не цілував у своїм життю. І ніколи я не міг забути того жаховито-солодкого почуття, що розлилося з моїй душі, коли благословенний холод тих мармурових губів доторкнувся до моїх уст… І бачите, Маріє, саме коли я стояв перед вами і бачив вас, як лежите в отій білій мусліновій сукні на зеленій софі, пригадав мені ваш вид ту білу, мармурову статую в зеленій траві. Коли б ви були спали довше, то мої губи не могли б опертися…
— Максе! Максе! — скрикнула жінка з глибини душі. — Страшно! Чи ж не знаєте, що один поцілунок ваших уст…
