— О, мовчіть лишень! Я знаю, що це було би для вас щось страшне! Лиш не дивіться на мене так благально. Я не толкую собі навпаки вашого чуття, хоч його найглибші причини скриті для мене. Я ніколи не смів притулити своїх уст до ваших губів…
Але Марія не дала йому договорити, вхопила його руку і покриваючи її найгарячішими поцілунками промолвила далі з усміхом:
— Прошу, прошу, оповідайте мені ще про свої любовні пригоди! Як довго любили ви мармурову красуню, що її цілували в замковім саду своєї мами?
— Другого дня ми від'їхали, — відповів Максиміліян, — і тієї мармурової красуні я вже не бачив ніколи більше. Але майже чотири роки бентежила вона моє серце. Дивна пристрасть до мармурових статуй розвилася відтоді в моїй душі, і ще нинішнього ранку почув я її пориваючу силу. Я вийшов із Лявренціяни, бібліотеки Медічів, і сам не знаю, як зайшов до каплиці, де той найпишніший рід Італії збудував собі усипальницю з дорогого каміння і спить у ній спокійно. Цілу годину провів я там, задавившися на мурмуровий образ жінки, якої могутня будова тіла свідчить про смілу міць Мікель Анджеля, хоч вся постать при тім облита якимись етеричними солодощами, яких у того майстра звичайно ніхто не шукав. В тім мармурі закляте ціле сонне царство з усіма його тихими розкошами, ніжний супокій царює в тих гарних суставах, а в їх жилах пливе, здається, найлагідніше місячно світло… Це «Ніч» Мікель Анджельо Буонаротті. О, як рад би я спати вічним сном у обіймах тієї ночі!
— Мальовані жіночи образи, — мовив далі Максиміліян по короткій павзі, — все цікавли мене не так сильно, як статуї. Раз тільки я був закохався в малюнок. Це була чудово гарна Мадонна, яку
