го, що дають нам ті північні музики, то знайдемо там італійське сонце і запах помаранч, і далеко більше як до Німеччини вони належать до Італії, вітчизни музики. Так, Італія все буде вітчизною музики, хоч її великі маєстри вчасно лягають у могилу або німіють, хоч Белліні вмирає, а Россіні мовчить.[1]
— Справді, — завважила Марія, — Россіні мовчить дуже завзято. Коли не помиляюсь, мовчить уже повних десять літ.
— Це може такий дотеп, — відповів Максиміліян. — Хотів доказати, що прозвище «Лебід із Пезаро»[2], яким його величали, для нього зовсім невідповідне. Лебеді співають при кінці життя, а Россіні замовк у половині життя. І думаю, що добре зробив, і власне цим показав, що він геній. Артист, у якого є лише талант, до кінця життя не тратить охоти виявляти той талант; амбіція все гонить його наперед; він чує, що раз-у-раз удосконалюється і його пре щось поступати щоразу вище й вище. Але геній осягнув уже свій найвищий ступінь, він задоволений, гордує світом і дрібною амбіцією і йде додому, до Стратфорда над Авоном, як Уілліям Шекспір, або шпацирує сміючись та точачи баляси по Італійським бульварі в Парижі, як Россіні. Коли у ґенія надто не кепська тілесна конституція, то він прожив таким робом іще спорий шмат часу, викінчивши свої архитвори, або, як то звичайно кажуть, сповнивши свою місію. Це забобон, коли дехто каже, що геній мусить умирати вчасно; здається, визначено
