ке, майже як підніжок, так що Белліні, сівши, опинився майже біля ніг одної гарної дами, що напроти нього лежала простягнена на софі і з солодким злорадством дивилася згори на Белліні, поки цей надсажувався, забавляючи її якимись французькими фразами і раз по разу попадаючи в конечність коментувати свої вислови сіцілійським жарґоном, щоб доказати, що він не сказав жадної дурниці, тільки навпаки дуже делікатний комплімент. Здається, що гарна дама не дуже пильно слухала Беллінієвого балакання; вона відібрала йому з рук його тростівочку, якою він пару разів силкувався підпомагати свою слабку риторику, і взялася преспокійно руйнувати оздобні льочки на обох висках молодого маєстро. Мабуть до цієї зухвалої псоти відносився той усміх, що надавав її лицю виразу, якого я ще ніколи не бачив на живім людським лиці. Це лице ніколи не щезне з моєї пам'яти! Це було одно з тих лиць, що, бачиться, належать більше до мрійного царства поезії, як до жорстокої дійсности життя; контури, що пригадували малюнки Да Вінчі, той благородний овал з наївними ямочками на щоках і сантиментально заостреним підборіддям ломбардської школи. Кольорит був римський, лагідний, млявий, перловий полиск, аристократична блідність та ніжність. Одним словом, лице, яке знаходимо хіба де на староіталійських портретах, що представляють мабуть одну з тих дам, у яких були закохані італійські артисти XVI в., творячи свої архитвори, про які думали тогочасні поети, виводячи свої безсмертні співи, і до яких палали бажанням німецькі та французькі воєводи, коли опоясувались мечами і з дикою енерґією вихром летіли через Альпи… Так, оттаке було то лице, на якім грав усміх найсолодшого злорадства і найделікатнішої пустотливости, поки сама вона, гарна дама, кінчиком тростинової лісочки руйнувала золотисті звої льоків добряги Белліні.
