Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 20. Переклади (1962).djvu/392

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

правдивости того рисунка відразу робиться смішно й лячно. «Чорт водив моєю рукою», — мовив мені глухий маляр, таємничо хихочучи і добродушно-іронічно похитуючи головою, як звичайно робив при своїх геніяльних жартах. Той маляр усе був дивачина; не вважаючи на глухоту, він ентузіястично любив музику, і кажуть, що ухитрився, сидячи досить близько оркестри, вичитувати музику з лиць музикантів, а по руках їх пальців пізнавати більш або менше вдатне їх виконання; надто він писав критики на нові опери в однім поважнім гамбурзьким часописі. І що властиво тут дивне? В видатній сиґнатурі гри міг глухий маляр бачити тони. Аджеж бувають люди, у яких самі ноті є тільки сиґнатури, за яким вони чують тони і постаті.

— І ви такий чоловік! — скрикнула Марія.

— Дуже жалкую, що не маю вже маленького Лізерового рисуночка, може б він дав вам поняття про зверхній вигляд Паґаніні. Тільки різкими, чорними, побіжними рисами можно було схопити ті байкові риси, що, бачилось, більше належали до сірчаного царства тіней, як до сонячного живого світла.

— Їй-богу, чорт водив моєю рукою! — заклинався мені глухий маляр, коли ми в Гамбурзі стояли перед павільоном у той день, коли Паґаніні мав там давати свій перший концерт. — Егеж, друже мій, це правда, що говорить весь світ, що він записав себе чортові, душу й тіло, щоб стати найліпшим скрипалем і грою заробляти мільйони, а поперед усього щоб увільнити себе з проклятої галери, на якій пропадав уже кілька літ. Бо, бачите, друже, коли він у місті Люкці був капельмайстром, то закохався в якійсь театральній царівні, попав у заздрість на якогось аббатика, а може вона й посадила йому роги, заколов добрим італійським звичаєм свою невірну любочку, попав