Купка робітників фарми Бонґарі, скликана з поля, стояла з голими головами довкола ліжка хорого чоловіка в поставах не то смутку не то заклопотання. Жінка хорого Муні сиділа на низькім стільчику і плакала ревними сльозами, що мішалися з наріканнями і сердитими докорами. Вона до джерела своїх сліз доливала горілки і сердилася дуже, що Малахія Муні вмирає якраз у такий час і таким незвичайним способом.
Гоґан урочисто обняв зверхність над барильцем і наливав товариству старанно та безсторонньо.
— На твоє щастя, Малахіє! — мовив Гоґан і підняв чарку.
Малахія Муні кинув худою рукою на знак заперечення. Він попрощався з усякою надією на виздоровлення і був певний, що вмре. Гоґан повторив дипломатично:
— На твоє щастя, Малахіє, чи в цьому чи в тому життю!
— Як смієш умирати, Малахіє, як смієш умирати? — лементувала жінка Муні і, закривши лице фартушком, хиталася то праворуч то ліворуч. Товариство випило по чарці так шпарко, мов на військову команду, а потім вдивлялося в Малахія, немов чекало дальших заряджень. Малахія лежав спокійно, сконавши щасливо, з усміхом на устах і
