ддя республіки.
Ґійом і П'єр застали вже тільки два вільні місця на останній лавці край відділу свідків, побіч перестінка, що відокремлював цю частину від місця для стоячої публіки. І коли Ґійом сів, то побачив невеличкого Віктора Матіса з ліктями, опертими об поруччя цього перестінка, і з бородою, опертою на схрещених руках. Серед його блідого лиця з тонкими губами іскрилися очі. Обидва вони пізнали один одного, але Віктор не ворухнувся і Ґійом зрозумів, що тут не місце обмінюватися привітаннями. І відтепер він мав те чуття, що Віктор нерухомо стоїть над ним з тими огнистими очима і німо та злобно чекає, що тут буде далі.
Тим часом П'єр обводив очима залю, лавки, всі ті тісні дерев'яні клітки для присяжних, для оскарженого, для оборони, для прокуратора республіки аж до возного, не минаючи столу з доказовими матеріялами і загородки, за якою ставлено свідків. Все те було порожнє; судовий слуга окидав усе останнім поглядом, адвокати швидко переходили з одного боку на другий. Здавалося, що це театр, де сцена ще порожня, а публіка, нудгуючи на своїх місцях, чекає початку вистави.
В залі зчинився галас. Ударила дванадцята, ввійшли судді присяжні, гучно розміщуючися по лавках мов череда. Були тут добродушні лиця, товстяки, одягнені по святочному, кілька худих, пригноблених з живими очима, були бороди й лисини, але всі разом творили якусь сіру, затерту, майже невиразну пляму в глибині тіні, що застелювала цей бік залі. Потім ввійшов трибунал. П. Дельомбардієр, віцепрезидент апеляційного трибуналу, сам обняв на сьогодні небезпечну честь ведення розправи. Він, як міг, додавав поваги своєму довгому, вузькому, зовсім білому лицю і виглядав дуже строгим, тим більше, що по обох боках його сиділи два вотанти, невеличкі й рум'яненькі, один брюнет, а другий бльондин. На прокураторськім місці сидів уже п. Лєман, один з найзамітніших і найздібніших генеральних адвокатів, плечистий ельзасець з хитрими очима; його
