Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/130

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Мені й байдуже про те.

— Ну, а тобі самому… Чи тобі цим поможеться щонебудь? Що сталося, те вже не відстанеться.

— Може це поможе дещо на будуче.

— На будуче? Ну, можеш бути певний, доки я тут паном і комендантом у повіті, доти ані ти, ані ніхто інший, подібний до тебе, не сміє безкарно вступити на цю землю. Я буду боронитися від вас, як від зарази, і знайду вже способи… І відповім за все, про це можеш бути певний. А що торкається до тебе самого, — тут він заговорив зовсім інтимно й притис мене до своїх грудей, — я б радив тобі від щирого серця, любчику, закинь цілу нинішню пригоду в криницю забуття. Хто знає, може прийдуть випадки в твоїм життю, коли це буде могло тобі на щось придатися… Коли тобі буде дуже любо, що це почислиться тобі між плюси. Повторяю тобі — мені не пошкодиш, але коли промовчиш, то це буде тобі записано на користь на дуже, дуже високім місці. Бо знай, — тут його мова перейшла в ледве чутне таємниче шептання, — те, що нині спіткало тебе, це не була моя власна воля, але… Ну, досить, решта — то урядова тайна.

Коли я в супроводі жандарма вийшов на подвір'я й сів на гарний критий повіз пана старости, а повіз рушив помалу, то надутий індик не переставав булькотати дуже люто, замітав землю крильми, очевидно, в тім незломнім переконанню, що він тут необмежений пан не тільки над цілим подвір'ям, але й над цілим