містом і повітом, і що все тремтить перед його грізним булькотанням.
Минули два роки від тої моєї наукової подорожі. Галичину тим часом навістили соймові вибори, і люди почали вже потроху видужувати від їх забійчих наслідків, коли одного дня на Маріяцькій площі у Львові я здибав пана старосту Зам'ятальського. Був гарний, холодний зимовий день, і він, обтулившися кангуровим футром, ішов трохи скулений, але все ще немов пильно кудись поспішаючи. Пізнав мене за першим позирком і простягнув мені руку.
— Ну, як поживаєш, шибай-голово! Здоров? Усе в гуморі? Все при апетиті, щоб з'їсти хоч одного визискувача на день? Га, га, га! Дуже рад тебе бачити.
Я запитав його, що поробляє у Львові і як йому поводиться на його одвічальнім становищі?
— Що? — скрикнув він і зупинився, — то ти не знаєш, що я постійно жию у Львові і що те становище вже від двох місяців займає хтось інший?
На мій сором, я не знав про це нічого й просив у нього вияснення.
— Е, це довга історія, хоч мені дивно, як це сталося, що ти так-таки нічогісінько не знаєш про неї.
Я звинявся тим, що довший час не був у Галичині.
— Ну, знаєш, любчику, це цікава історія, і тобі пожиточно буде почути її. Адже з тебе також кавалок поета, то може
